Ви зайшли як незареєстрований користувач
Сайт:
Зараз на сайті:

Запис у блозі

24.10.2009, 20:33 рубрика: Репортажі
Золота лихоманка: тревел по осінньому Криму
Додав:
   Свідомість прокинулась якось несподівано раптово. В кімнаті темно, десь за вікнами в шаленому денсі кружляє дощ з снігом, а на будильнику розмите світлодіодне «06:00». Цього року осінь закінчилась якось несподівано рано – на календарі лишень середина жовтня, а тут маєш тобі: і холод, і вітрюган, і мокрий сніг. Зовсім ліниво і неохотно роблю зарядку – помічаю в дзеркалі свої, мабуть, кумедні та незграбні рухи. А голову не покидає тривожна думка – що мене чекає там, в Криму? Гісметео сказився, так як і погода на вулиці; наплечник я пакував зарання, сподіваючись на осінній теплий сценарій, все знову вивалювати та перепаковувати геть не хочеться... Та і часу нема. Єдиний резервний варіант при умові нельотної погоди – пити вино десь на березі штормового Black Sea.

Дорогою до Тернополя намагаюсь дрімати, дивлячись крізь вікно на запорошені та обліплені мокрим снігом дерева, машини та люди. Чомусь снились білі ведмеді.

Уже згодом паскудна погода подарувала ще один неприємний сюрприз – світла нема, обірвані лінії електропередач, що живлять залізницю. Рух поїздів припинено мінімум на 3 години...

Поїзд Львів- Сімферополь прийшов аж з чотиригодинним запізненням. Швидко гніздюся в теплому плацкарті і знову засинаю. Дорогою на схід потяг наздогнав чорний край снігового фронту – аж за Вінницею, якраз в надвечір’я. Сідаюче сонце з-за горизонту кидало на важкі хмари червоно-гарячі язики, підкреслюючи грізність і без того вражаючого великана. Люди на станціях боязко метушились, оглядаючись на насуваючу стихію і намагалися якнайшвидше сховатися від неї або в поїздах, або на вокзалах. Потроху темна ніч все покрила туманним мороком і тільки стукіт рейок та ревіння вітру час-від-часу порушували глибокий сон тимчасових мешканців вагону.

  

А ранок подарував диво – поїзд нас повернув назад в бабине літо. Ніби ти є пасажиром машини часу. Навіть прокурені, пузаті, сусіди-гастарбайтери покинули, нарешті, бухати і прийнялись за розглядання пейзажів за вікном. А там сонце щедро заливало безмежні поля, розділені між собою золотими смугами дерев та кущів.

В Сімферополі все швидко – виходжу з вокзалу, напрямок на башту, маршрутка «Симферополь - Ялта», 18 гривень , пройшла година з хвостиком  – і я уже в Масандрі. Затарився винцем з місцевого заводу і сиджу в затінку, ховаючись від ... спеки. Через годину приїжджає Rivs, здоровкаємось, та, нарешті, виходимо на маршрут.

Асфальтовим серпантином доходимо до роздоріжжя, направо шлях веде до санаторію Долоссы , нам потрібно наліво – до поселка Советское. Кілька хвилин руху вуличкою, нікуди не звертаючи, потім легенький спуск вниз  – і ось воно, ущелье Уч-Кош. Сама ущелина являє собою доволі вузький каньйон, стінами якого є дуже круті кам’яні схили, зарослі лісом, нерідко вертикальні і нависаючі скелі. Дно зайняте річкою, яка в якийсь момент просто обривається, далі тільки сухе русло – тут знаходиться водовідбір для постачання прісною водою Ялти та околиць. Також під час лісових пожеж, які тут не є рідкістю, воду з річки використовують для гасіння полум’я.  Вечірнє світло м’яко заполонило ущелину, потрібно трохи набирати обертів, щоб ще завидна знайти підходяще місце для ночівлі.



І ми його знайшли: прямо на березі річки рівненька галявина, є кострище. Кілька каменюк, що майже впоперек перекривають річку, утворили природну дамбу, перед нею створивши маленьке озерце. З усіх сторін височіють величні скельні стіни, вкриті сосновим лісом. Подорожньому, звиклому бачити в лісі одні смереки та буки, трохи  незвично дивитись на ці кривоверхі хвойні деревця з довгими пухнастими гілками. Тепле вечірнє повітря приносить з моря свіжість та ледь вловимий аромат мускату.

  

Цей вечір запам’ятався знайомством з однією незвичною людиною. Ми якраз зварили «мівінівське» картопляне пюре, розлили по кухлях вино, нарізали сальце і цибулю та прийнялись то все заливати та засипати у свої зголоднілі тіла. Зненацька почулися чиїсь кроки, і з темряви вийшов чоловік з довгим дерев’яним посохом в правій руці. У його одязі одразу вгадувались тибетські мотиви. Привітавшись, запросили гостя до нашого товариства. Андрій, як виявилось, є учнем однієї з східних шкіл. Він цілий день провів, медитуючи на скелі Плакі-Кая над Уч-Кошем і якраз повертався звідти. Побачивши в рюкзачку гостя Гімалайську співочу чашу, попросили його зіграти на ній. «Розслабтесь, думайте про щось приємне.» - мантри у виконанні Андрія, під «співочий» звук чаші, наповнений обертонами та шум річки створили особливо приємну атмосферу гармонії та спокою. А далі почалась тепла, дружня розмова. Наніч почав капати дрібненький дощ, Андрій поспішив вниз, ми ж полізли в намета.

Ранішнє сонце обдаровувало ущелину теплом, навколо зовсім тихо, згори, з північно-східного боку, над Нікітською яйлою ще тулився до дерев туман.





Поснідавши та зібравши свої нехитрі пожитки, вирушили до верхів’я Уч-Коша, досліджувати це невідоме, в деякій мірі сакральне, місце.





Уч-Кош (в пер. з тюрк. Ущелина трьох Гір) – ущелина, що просто вражає своїми масштабами. Її протяжність складає понад 8 км, висота скельних стін в деяких місцях досягає 150-ти метрів! А по живописності Уч-Кош може конкурувати з Великим Кримським Каньйоном.

  





  

По дорозі бачимо залізні стовбчики, по яких натягнута колючка. Це межа Кримського природного заповідника. Фотограф з Гурзуфа, якого ми зустріли тут, повідомив, що режим відвідування заповідника дуже суворий – тільки з дозволом, тільки на машині і тільки з співробітником КПЗ в якості екскурсовода. Всіх пішоходів, в кращому випадку, чекає неприємна розмова. Хто хоче, пробує вламувати лісника чи єгера, щоб він взяв взятку, іноді вам можуть вказати напрямок звідки прийшли, чи луплять протокол про адмінпорушення. Лісники та єгері ходять зі зброєю, тому конструктивна розмова з ними зазвичай не в’яжеться. Бували випадки вимагання з бекпекерів грошей чи спорядження.



  



На верхів’ях річки Бала, що тече ущелиною, для виходу з Каньйона на Нікітську яйлу, вирішуємо підніматись по величезній сипусі. Вона виглядала дуже нестабільною, проте досить похилою, з великою кількістю виступаючого каміння, за яке можна триматись. В принципі, іншого вибору у нас не було – по скелях би не лізли, підніматися лісом по крутому кам’яному схилу теж невесело. Під час підйому стало ясно, що схил дуже стрімкий, каміння згори все в твердій глині, стати нормально на камінь майже неможливо. Вже майже вилазячи до межі лісу, в якийсь момент я відчув, що жодної точки опори, яка б тримала мене на схилі, немає. Це дивне відчуття – без страху, паніки. Розумієш, що вже не стримаєшся, починаєш блискавично шукати варіанти хоч якось встояти, та каміння і глина їдуть вниз і ти разом з ними. Одразу намагаюсь перевернутись на спину, щоби гальмувати рюкзаком та ногами, а не власною шкірою. Та зробити це на 50-градусному схилі нелегко. Насилу спинився, «проїхавши» більше половини пройденого шляху. Пекучий біль в руках та ногах засвідчили те, що не все пройшло так гладко, як хотілося б. Оглядаю пошкодження - ліва рука та нога добряче роздерта, порізана права долоня. Кричу Serzh’у, який, пішовши кулуаром і теж кілька разів гарно з’їхавши, чимдуж змагається з сипухою та підйомом, чи не має він аптечки (свою не брав – фатальна помилка).  Аптечка в Serzh’а є, але толком обробити рани нема чим – ні перекису водню, ні йоду, ні зеленки. От халепа...

  

Зібравшись з тими силами, що залишились, знову починаю штурмувати сипуху. Тепер це робити вдвічі важче. Іду по кулуару, де піднімався Serzh – там менше гострого каміння та глини. Дивлюся, аби на голову хтось не послав файну каменюку,  за собою залишаючи на каміннях та бур’янах червоні сліди від крові. Коли видерся з сипухи, сили майже покинули мене. Хочеться пити, але вода в рюкзаку, зняти його тут просто неможливо.  Обпершись наплечником на коренасту сосну, віддихуюсь, збираюсь з думками. Невже треба було такого гіркого уроку для того, щоб зрозуміти кілька елементарних речей – не ходити такими сипухами та завжди брати нормально укомплектовану аптечку.

Із-за такого важкого підйому ми вибились з запланованого графіку десь на три години. Лісом ідемо вже не в лоба, а потроху піднімаємось, траверсуючи схил. Нестійкі каміння прикриті опалим листям, заставляють іноді робити акробатичні піруети для того, щоб втримати рівновагу і не покотитися торбою вниз. Винагородою за важкий підйом служать райські краєвиди, схожі з описом в «Загубленому світі» Артура Конан Дойля.

  

Наш рух по Романовському шосе чимось нагадував пересування партизанів під час ВВВ: лиш моргне ззаду олень – ми шубусь в сосни. Лиш загуде мотором вітер – ми шубусь терняками межи каміння. І там сидимо-сидимо...

Романовське шосе побудоване в далекому 1912 році – це є дорога, що з’єднує Ялту та Алушту через Нікітську Яйлу. Воно в’ється серед скель та проваль, то поринаючи в тісняву між високими кам’яними стінами, що закривають майже весь кругозір, до знову виринаючи на широких горбистих полях, що відкривають вигляд аж ген за горизонт. А в вузьких прорізах південного краю шепоче море, в яке врізаються гострі списи берегових причалів. Масивний Аю-Даг здається звідси, з висоти,  маленьким ведмежам, що дрімає на березі водної гладі.



Наші «шубускання» таки не були марними і одного разу дали результат – йдемо собі по шоссе, уже майже видно Бесідку Вітрів, і враз зліва, з гори Демир-Капу, з’являється світло від пари фар. Тільки-но говорю про це Rivs’у, аж глип – тільки його ноги замотилькали в придорожних соснах. Я теж бігом за ним. УАЗик проїхав десь в 200-метрах від нас, так нікого і не уздрівши. А ми, горбами та каміннями, дійшли до Бесідки. Тут в  Rivs’а виникла божевільна ідея заночувати на самій Бесідці – дуже ризикована атракція через можливість попастися прямо в руки єгерям, адже це досить популярне місце, до бесідки навіть іде асфальтована дорога. Та я без вагань зголошуюсь – воно того дійсно варте.

  

Ще здалеку видно її сніжно-білі геометричні форми, які манять до себе певною незвичністю. Бесідка Вітрів має вигляд круглої колонади, яку згори вінчає масивний купол з довгим шпилем, що тягнеться в небо. Діаметр споруди – близько 4-х метрів, висота – біля 6-ти. Побудована в 1956 році працівниками Кримського заповідника для Микити Хрущова, аби вождю було де випити 50 грам коньячку після вдалого полювання.
Здається, саме за Сталіна (з його кавказською вдачею) зародилася негласна традиція радянського керівництва – влаштовувати неофіційні міжнародні зустрічі на відпочинку в заповідних місцях. Проте, якщо Сталін з гостями лише їв та пив, то з приходом Хрущова до влади, «обов’язковою» програмою стало полювання. Мав цей чоловік навіть свою особисту колекцію зброї – більше двох десятків одиниць. Були тут і подарунки зарубіжних гостей, але основу все-таки складали трофейні колекційні зразки, які дарували генерали-фронтовики. Офіційно, звісно ж, ніяких даних щодо мотиву будування, як і імен авторів проекту та архітерторів, ніхто не знає. Можна лишень здогадуватись, чому Бесідка була побудована якраз до відкриття літнього мисливського сезону і чому саме тоді з Дальнього Сходу і з Західної України було завезено 34 молодих диких кабанів.



На підлозі, в центрі Бесідки, різнокольоровою мозаїкою викладена Роза вітрів – наче символічний знак того, що саме на цьому місці вітри з усіх сторін світу зустрічаються, аби погомоніти. До речі, вітри тут іноді дмуть з швикістю до 40 м/с, так що всі тутешні назви цілком оправдані. Целюлітним пані екскурсоводи завджи розказують легенду, мовляв саме в районі бесідки один раз в рік відбуваєтья шабаш всієї нечисті Древної Тавриди. І тицькають пальцями на глибоку тріщину з печерою, в якій цілий рік не тане сніг, залишки римської кам’яної дороги і таврський могильник (про нього згодом), що розташовані неподалік.

Загалом, місце цікаве не тільки своєю легендарною аурою. Розташування Бесідки – на самому краю скельного ребристого обриву Гурзуфської яйли, Шаган-Каї, 1434 м. (тюрськ. Шаан – святий, шан – слава, гідність: зрівняйте з українським шана; кая - скеля) має просто незрівнянного вигляду панораму в сторону берега Понтійського (Понт – так називали Ч. м. стародавні греки). Ми прокинулись ще вдосвіта, щоби побачити процес, який, за логікою, повинен звідси виглядати майже казково – схід сонця. Він таки справді був unreal.

  

  

Трохи розслабившись, ми вже не так переживали з приводу зустрічі із лісниками, тепер з’явилась змога пороздивлятись все навколо.

  

Асфальтова дорога знову біжить серпантином вперед, вітер гуляє по яйлі, ми ж продовжуємо рух – попереду Роман-Кош. З асфальтки незабаром сходимо, вона спускається вниз до лісництва. Попереду знак, що вказує на безпосередню близькість до газопроводу – тут бачимо роздоріжжя, нам направо грунтовим шляхом, що веде через Гурзуфське сідло до Бабуган-яйли.



Через деякий час бачимо перед собою груду каміння, на одному з яких напис  «Памятник археологии». Назва пам’ятки старанно затерта, так що залишається лиш здогадуватись, що знаходилось на цьому місці в старовину. Судячи з рельєфу місцевості, а саме широкої видимості на всі сторони горизонту, можна припустити, що тут стояла якась фортифікаційна споруда. Хоча місцеві жителі та краєзнавці, з якими вдалося поспілкуватись, стверджують, що ми бачили не що інше як могильник древніх таврів.

  

Звідки в Криму взявся цей нарід, історикам невідомо, знаємо, що жили вони в 1-му тисячолітті до н.е. Таври заселяли всю гірську та передгірську частину Криму.  За свідченням Геродота, на суші вони займалися переважно скотарством та хліборобством, на морі – рибальством  та піратством. Мореплавців, що потрапили до полону, таври приносять в жертву своїй богині Діві. Полонених вони вирубали ломакою по голові , тіла скидали в море (чи, за іншими свідченнями, закопували в землю), а відрізані голови прибивали до стіни храму як «вічні пам’ятники славним діянням». Ворогам, захопленим в бою, відрубують голови та виставляють їх навколо дому на довгих жердинах в якості охоронців.

Коли помирав тавр, його ховали в ящик, витесаний з кам’яних плит, розміром 1х1 м. Чотири плити, вкопані в землю, утворюють його стіни, п’ятою ящик накривався зверху. Такі могильники знайдені археологами в багатьох місцях Криму. Цікаво також те, що кожен ящик використовувався для багаторазових поховань. Померлих вкладали скорченими, боком, до тих пір, доки кам’яний ящик не був заповнений. Тоді його очищували від кісток, залишаючи одні черепи і продовжували хоронити. В цілому, античні історики живописять таврів як грубий, небезпечний та жорстокий нарід, що жив в Кримських горах. Кому цікаві деталі, читаємо тут.

Гурзуфське сідло є природним кордоном між Гурзуфською яйлою та Бабуган-яйлою. Остання є найвищим масивом Кримських гір з найвищою точкою Криму – горою Роман-Кош (1545 м.). Назва Бабуган в перекладі з кримсько-татарської означає «вовча ягода». Вовчих ягід там таки дійсно багато.Загалом, подорож по найбільшому плато Кримських гір приносить неабияке задоволення.



Перед Роман-Кошем вдається, нарешті, сфотографувати вепрів – вони трохи наглі, тому не летять навтьоки, тільки-но побачивши людину.

  

На вершині вітер такої сили, що тримати вертикальне положення не так легко. Випиваємо по 50 коньячку за похід. Добрий коньяк був, шкода що так мало. До нас підходить група киян. Розказують, що теж ховались від лісників, ночували в лісі під ревіння оленів, в яких зараз період гону, навіть чули звуки поєдинку між самцями.

  

Поверхня Бабуган-яйли помережена вапняками, подекуди вони утворюють чудернацькі «хребти». Кримські гори мають таку будову, що північні схили є пологими, а південні майже завжди закінчуються скельними обривами.Тому прикольно весь час старатись йти на південь -  ідеш собі, а тут раз – земля закінчується і перед носом провалля метрів зо 50. Варто зазначити, що води на Бабугані ніде нема.

  

  

  

  

  

Скеля Куш-Кая («пташина скеля») – це ще одне місце, де панорама за своєю грандіозністю може конкурувати з Бесідкою Вітрів.

  



Звідси ми спускаємось вниз, через сідло Дипло до с. Малий Маяк. В лісі по дорозі є джерело, нарешті напиваємось досхочу після посушливої яйли. А далі – до моря.  Але то вже інша історія.


Коментарі(4)

26.10.2009, 17:05 
Додав:
Чудовий репортаж!

26.10.2009, 19:43 
Додав:
отчет супер!

27.10.2009, 12:12 
Додав:
фотки зачотні...

30.10.2009, 17:48 
Додав:
Екскурси у історико-культурні акспекти району дуже доречні і, нажаль, рідко зустрічаються в репортажах. Тому цей - цікавий, інформативний і красивий репортаж, дякую!


Маєш що сказати? Зареєструйся.




Ваш аккаунт:

Логін:

Пароль:


Запам’ятати:


реєстрація
Партнери:
Реклама:

        © 2007-2010 Дизайн та програмування: sunny_yo  

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET